Я живу в преддверии чего-то,
Не могу прилечь и отдохнуть.
Все мне кажется, что рядом кто-то,
Кто изменит моей жизни путь.
Очень жду таинственного чуда,
Чтоб на все потом рукой махнуть.
Кто придет, не знаю и откуда,
Но хочу я изменить и жизни суть.

/Files/images/еременко.JPG

Скільки себе пам’ятаю – я вчителька. Іншої мрії у мене не було і бути, мабуть, не могло. Бо йшла я до цього покликання з самого дитинства. Тримаючи у серці постійну любов до дітей.
Я – Учителька і це визначає всю мою суть і все моє життя. Це зовсім інший вимір часу – навчальними роками, семестрами, уроками, перервами. Це час, наповнений щоденною кропіткою працею, бо ти торкаєшся найціннішого – людських душ. Вчитель допомагає навчатися тому, хто прийшов до храму Науки. Своєю компетентністю і обізнаністю ти запалюєш вогники інтересу і бажання пізнати щось нове.
Школа – найдивніша країна, де кожен день не схожий на попередній, де кожна мить – це пошук чогось нового, цікавого, де немає часу нудьгувати, сваритися і витрачати час на порожнє, де кожен учень – це будівельник майбутнього, а значить всі жителі цієї країни відповідають за майбутнє. Де весь час треба квапитися, квапитися стати цікавим для людей, що оточують тебе, залишатися цікавим завжди, дарувати тим, хто оточує тебе, свою енергію, знання, уміння, квапитися дізнаватися про нове, квапитися не запізнитися. Тому в цій країні уживаються лише найстійкіші, найтерплячіші, наймужніші, найщиріші, найвідповідальніші, найдобріші, найцікавіші і найдивніші люди. І називають їх вчителями.
Але, щоб запалити, потрібно горіти самому: запалюючись, захоплювати, запалювати і водночас самому сяяти. Існує проста істина: щоб бути справжнім учителем, потрібно любити те, чого навчаєш, і тих, кого навчаєш. Їх треба знати. Вздовж і впоперек. Поважати і довіряти. Берегти «вогники дитячих душ».
Вчитель допомагає своїм вихованцям, направляє на шлях, підтримує у хвилини тривоги і розпачу, випускає у великий світ.
Кожен вчитель шукає сьогодні такі стежки до душ дітей, щоб завоювати у них довір’я і викликати інтерес до самого простого процесу оволодіння знаннями і виховання у собі найкращих людських рис.
Ось вже п'ятнадцять років я працюю в школі з дітьми. Це були роки пошуків, роздумів, розчарувань, коливань, відкриттів, які перевернули все моє життя. Сьогодні, упевнено ступаючи на дорогу педагогічного пошуку, розумію, що потрібно багато що зробити. Потрібно багато що знати в педагогіці, треба освоювати нові програми, вивчати нову техніку, читати енциклопедії, довідники, впливати на свідомість учнів. У цій різноманітності точок зору, позицій, підходів важливо вибрати потрібне для себе, вибрати власну позицію. І я вчуся. Вчуся весь час і розумію, що вчительська праця дуже цінна, клопітка, виснажлива. Але професія вчителя вічна, її ніхто не зможе замінити. Адже саме вчитель сіє те перше зернятко знань в дитини, яка в майбутньому стане Людиною. Він буде завжди пам’ятати того, хто посіяв зернятка знань в його людській душі і свідомості.
Я – Вчителька, і я цим пишаюсь. Мене не залишає бажання вдосконалюватись, підвищувати свою педагогічну майстерність, в ім’я високої мети - навчання і виховання Людини.
Ні на мить не залишає думка : ти – взірець, взірець у поведінці, способі життя, відношенні до звичайних явищ. Ти знаходиш у кожному вихованці щось хороше, проектуєш і розвиваєш його, дотягуєш його до ідеалу. Віриш у цей ідеал і вони вірять тобі. Бо ти – Учителька.
Найголовніше не зійти з обраної дороги якою ти пробираєшся зі своїми учнями крізь темряву. І він обов’язково настане – сонячний, радісний, яскравий Світанок…
Бо ім’я твоє – Учитель, а праця твоя вічна!

ЗАПРОШУЮ УСІХ НА СТОРІНКИ АВТОРСЬКОГО БЛОГУ!

Кiлькiсть переглядiв: 303

Коментарi

Для того, щоб залишити коментар на сайті, залогіньтеся або зареєструйтеся, будь ласка.