Немає такої родини, якої в далекому минулому не торкнулася Друга світова війна. Також в багатьох сім'ях є герої, які брали участь у цій війні. І в цьому розділі ми разом із нашими учнями та їх родичами згадуємо подвиги їх прабабусь та прадідусів - їх героїв.
Історія прадідуся Скаченко Дениса (5-В клас)
Дацик Григорій Михайлович
17.09.13
Пройшов всю війну, брав участь у визволенні Одеси, Варшави, Праги, Берліна. Після війни продовжив службу в лавах Радянської армії. Закінчив службу у званні полковник залізничних військ в 1961 році
Зі спогадів родини Аріни Марчук (8-Б клас)
Сталінградська битва. Цей період Другої світової війни довжиною в 200 діб став переломним на шляху до Великої Перемоги. Протистояння з 17 липня 1942 по 2 лютого 1943 завершилося успіхом української армії, шанси на який посилювалися і наближалися в тому числі, завдяки мужності її солдат. Хто вони - герої Сталінграда? У довоєнний час більшість з них були звичайними людьми: працівниками заводів, фабрик і колгоспів, випускниками шкіл та училищ ... На війні ж вони стали льотчиками, танкістами, саперами, зв'язківцями, командирами і просто солдатами. І далеко не всі вони - дорослі чоловіки, було чимало молодих хлопців і дівчат. Вони самовіддано кидалися назустріч ворогу, рятуючи однополчан і допомагаючи успішному завершенню військових операцій - часто ціною власного життя. 200 днів і ночей. Своєю хоробрістю вони наближали Перемогу. А ще мотивували радянських солдатів на те, що в захисті Батьківщини потрібно стояти до кінця. І це теж велика справа!
Через шість днів після початку війни Тира Андрій Михайлович, мій прадід, йшов на фронт. Дідусь - Олександр Андрійович, якому тоді було 6 років, згадував проводи батька: з сумкою через плече на конях, жваво несли його на збірний пункт в Булоцеловку. А навколо голосіння і сльози жінок і дітей, які проводжали на фронт своїх чоловіків.
У довгому очікуванні звістки з фронту потягнулися нескінченні дні, місяці. Евакуація ... Окупація ...
Згадував дідусь і страшні бомбардування: - вибухнув міст і злетіли вгору колоди. Йому, що лежав на землі хлопчиську, вони здавалися маленькими, як сірники. І він дивом встиг відбігти від місця падіння колоди і сховатися в канаві.
Страшно було згадувати і бомбардування під Куп'янському. «Мати, після контузії вибуховою хвилею, хитаючись несла на руках дворічну сестричку Люду. А Ми з п'ятирічною Діною, вимазані брудом болота, міцно тримаючись за поли її сукні, боялися загубитися в той страшний пеклі».
Згадував і жах від розстрілу полонених червоноармійців. Голод, холод, бідну одежину і переїзди з місця на місце після обстрілів і бомбардувань.
Але батька чекали.
Скорботне повідомлення прийшло в 1944 році. Про те, що 16.09.1942 року молодший політрук Тира Андрій Михайлович загинув смертю хоробрих. Було йому 32 роки. Повідомлялося, що сталося це десь під Воронежем - без місця поховання.
Родині стало ще важче. Прабабуся - Ольга Андріївна - тендітна жінка - стала сильною. Вона одна виховувала і ставила на ноги трьох дітей. Питання як прогодуватися і в що одягнутися, стояв щодня, поруч з горем війни. І так тривало довго, поки він, уже Олександр Андрійович, першим в сім'ї пішов «на свій хліб», закінчивши школу із золотою медаллю і отримавши дефіцитне вищу освіту.
Але думка знайти місце поховання батька все життя не давала спокою. Шукали, писали, питали. І волею долі дружину дідусь знайшов родом з Воронезької області мою бабусю Валентину Олексіївну. Тому часто буваючи там в гостях запитували про братські могили та меморіальних комплексах »про те чи немає там прізвища Тира А.М.
Дідусь помер. І через час мама. Завдяки Інтернету, знайшла документи про місце служби, загибелі та місце поховання прадіда.
Тира Андрій Михайлович бився в 304 стрілецької дивізії і загинув в битві під Сталінградом. Там же і похований: в братській могилі на березі річки Дон.
Ми зацікавилися цим місцем і шукали інформацію.
Влітку 1942 року рвуться до Сталінграда частини 6-ї армії генерала фон Паулюса увірвалися на донські землі. У районі станиці Клетській проходили найважливіші комунікації, що виходять найкоротшим шляхом до Сталінграда. З 23 липня по 23 листопада весь Клетський район став місцем кровопролитних боїв 21-ї армії генерала Чистякова, спочатку оборонних, а потім наступальних. З серпня 1942 го бої йшли в самій станиці. Влітку і восени 42-го назва станиці Клетській не сходило з газетних шпальт і транслювалося по Всесоюзному радіо.
Українські солдати грудьми кидалися на ворожі доти і кулемети, гинули, їх місце займали інші і теж гинули, але виводили з ладу ворожу техніку. Вони билися врукопашну, щоб утримати навіть саму незначну висоту або укріплений пункт ... І нагородою за мужність їм стала перемога в Сталінградській битві і всієї Другої світової війні! Тому не дивно, що околиці станиці Клетській стали в 1974 році місцем зйомок фільму «Вони билися за Батьківщину».
Мій прадід – Рябуха Григорій Тихонович народився у 1926 році.
У 1943 році був відправлений на фронт в 846 стрілецький полк. При звільненні Прибалтійських республік в серпні 1944 був важко поранений і госпіталізований в місто Улан-Уде, де і знаходився на лікуванні до червня 1945 року. Після чого був демобілізований. За свої заслуги має нагороди.
Леусенко Яків Павлович 1916 року народження, мешканець села Тетлега Чугуївчюського району Харківської області. На фронті з червня 1941 кадрований офіцер. Воював на Західному фронті, Західному Брянському фронті, 1-му Прибалтійському, 3-му Білоруському фронтах. Два рази поранений. Нагороджений двома орденами Чевоної Зірки, вісім'ю медалями, серед яких медаль за відвагу, орденом відчизняної війни 1-ступеня
Я, Григорян Маріанна, учениця 8-Б класу, а також моя сім'я, дуже пишаемося подвигом мого прадіда. Вкланяемося і дякуемо за перемогу над нацизмом!!!
Спогади родини Ашмякових
Родина Ашмякових, діти якої навчаються у 5-В (Ашмякова Поліна), 7-А (Ашмяков Дмитро), 9-А (Ашмяков Владислав), свої спогади перетворили на відеозвернення, яке можна передивитися за посиланням.
Спливатимуть роки, але ніколи події страшної, жорстокої Другої світової війни не перестануть нас вражати самовідданістю, сміливістю, навіть жертовністю людей, які подарували нам ПЕРЕМОГУ над фашизмом, ПЕРЕМОГУ життя над смертю, мир, спокій, радість, упевненість у щасливому майбутньому. Цими героями були звичайні люди, наші прабабусі та прадідусі, які жили і працювали, відпочивали та раділи, виховували дітей і прагнули щастя, але… Сьогодні ми знаємо, пам’ятаємо і шануємо пам’ять про таких близьких нам людей. Про них ми знаємо від наших мам і тат, бабусь і дідусів.
Моя прабабуся розповіла про своїх двох старших братів, Лисаченка Григорія Матвійовича та Лисаченка Олександра Матвійовича, які брали участь у Другій світовій війні.
Лисаченко Григорій Матвійович – був призваний 9 лютого 1943 року Київським РВК міста Харкова. Рядовий, стрілець. Загинув у листопаді 1943 року під час переправи через Дніпро. Його ім’я занесено в Книгу пам’яті України. Портрет Григорія Матвійовича Лисаченка сьогодні висить на дошці пошани героїв, які загинули у Другій світовій війні, що знаходиться в середній школі № 134 міста Харкова, в якій він навчався.
Лисаченко Олександр Матвійович – добровольцем пішов на фронт у 1943 році (приховавши те, що неповнолітній). У 1945 році переможцем закінчив війну в місті Відень. За хоробрість, непохитність і мужність у боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками нагороджений орденами Вітчизняної війни та медаллю імені Георгія Жукова. Має особистий похвальний лист від Верховного Головнокомандуючого Маршала Радянського Союзу Й. В. Сталіна за вісім підбитих ворожих танків.
У нашій сім’ї й досі дбайливо зберігаються всі їх нагороди, військові квитки й особисті речі. Ми любимо розглядати фото прадідусів. Я залюбки слухаю розповіді прабабусі про героїв нашої родини. Зрозуміло, що нашим прадідусям було важко й скрутно, але вони ніколи не втрачали віри в перемогу і завжди впевнено йшли до своєї мети. Я пишаюсь своїми прадідусями, прагну бути гідним їх пам’яті. Я розповім про них своїм дітям і онукам. Мої прадідусі – гордість нашої родини!
Подвиг мого прадіда з нагородного листа:
... 21 квітня 1944 року за сильним мінометно-артилерійським вогнем мій прадід вивів своє знаряддя на пряму наводку. Через 40 хвилин противник перейшов в контратаку при підтримці трьох танків. Підпустивши танки до двох кілометрів, мій прадід, відкрив вогонь і другим снарядом головний танк був запалений ...
За цей подвиг мій прадід нагороджений орденом «Червона Зірка».
Серед інших медалей та орденів, мій прадід був нагороджений медалями:
«За взяття Відня»,
«За оборону Ленінграда»,
«За бойові заслуги»
і медаллю «За перемогу над Німеччиною».
ДЯКУЮ ЗА ПЕРЕМОГУ !!!
Прадідусь Коваленко Микола Михайлович ( 06.12. 1925 - 11.02.2020).
Медаль "За победу над Германией в ВОВ 1941-1945гг." отримав у 1946 році.
Медаль " За участие в героическом штурме и взятии Будапешта "також отримав 1946 року.
Орденом " Отечественной войны II степени " нагороджений у 1985 році.
Прадідусь Коваленко Микола Михайлович пішов на війну в 1943 році у складі залізничних військ. Героїчно пройшов Польщу, Угорщину, повернувся додому в кінці 1945 року .
Спокій - це не для нього. Брав участь у повоєнному розвитку села Рудівка. Прожив довге та цікаве життя.
Прадідусь Щербаков Василь Володимирович ( 26.04. 1926 - 19.01.1086).
Пішов на фронт у 1943 році, коли ще не виповнилося 18 років. На жаль, мені мало відомо про його воєнне життя, бо прадідуся давно немає з нами. Та й розповідають дорослі, що був він не дуже говіркий, не любив згадувати ті страшні роки.
Знаю, що медаль "За відвагу" отримав у боях за визволення України від фашистських загарбників.
Я пишаюся своїми прадідусями, пам'ять про них живе й довго житиме в серцях всіх членів нашої великої родини.
Історія родини Олексієнко Тимофія (6-В клас)
Герої оживають на світлинах
Батько мого прадідуся працював майстром на залізниці, у часи війни став підпільником, пропав без вісті у 1942г. Мати працювала на Харківському тракторному заводі, у часи війни разом з молодшою дочкою допомогла рити окопи та противотанкові рви для захисту нашого міста. Старший брат прадідуся служив на лінкорі «Севастополь» капітаном 2-го рангу. Захищав та визволяв Одесу, Севастополь, Керчь. Другий брат, Володимир, вчився у Харківському авіаційному інституті. Воював у морській авіації в Криму , на Кавказі, був важко поранений у бою.Третій брат Олександр був лейтенантом, захищав небо України, Белорусії, Польші. Знищив 2 літака противника. Закінчив війну у Берліні у званні капітана, також був поранен у бою.
Моя прабабуся – Буряк Людмила Михайлівна в 1942г. з ешелоном добровольців- Уральських дівчат їхала захищати небо над Москвою. Вона воювала у 223 П.П. зенітно-кулеметному полку Московської армії.
Про цих своїх рідних я знаю тільки по розповідям та старим фотографіям. Мій прадідусь пройшов всю війну, дожив до 90 років і я пишаюсь, що встиг поспілкуватися з ним. Усе життя він пам`ятав,що пережив на війні,завжди шанував загиблих воїнів та день Перемоги.
Він пішов на фронт у 16 років, підробив дату народження у своєму комсомольському квітку. У його полку були бійці різних національностей руські,білоруси, узбеки, казахи, таджики. Перед бойовими діями таджики та узбеки голили головы, таки були в них традиції. Був кінець жовтня від сильного холоду від їхніх голів йшов пар. У мирні часи дідусь підтримував зв`язок зі своїми однополчанами з інших країн.
Дідусь був важко поранений у бою під Оршею та Вітебском, на все життя залізні осколки залишились у ньому, він був інвалідом війни. Але був демобілізован лише у 22 листопаді 1945г.
Історія прадідуся Штихана Максима (5-В клас)
Мій дідусь, Вірюлькін Авакум Никифорович-01.12.1894 р.н. - 26.01.1972 р.см. Телефоніст взводу зв'язку Батареї Управління 18 мінометної бригади. Представляли до нагород Орденом «Червона Зірка» .У боях на Карельському перешийку з 9 по 28 червня 1944р показав себе безстрашним, мужнім бійцем, в будь-якій обстановці бою вміє забезпечити безперебійним зв'язком. У бою 28 червня 1944-му в районі д. А -а, коли противник неодноразово переходив в контратаки і безперервно обстрілював спостережний пункт командира бригади, лінія, що зв'язує НП Командира бригади з командувачем 227 мінометного полку, часто рвалася від арт. вогню противника. Тов. Вірюлькін, ризикуючи життям під розривами снарядів, виходив на лінію і швидко знаходив пориви, усував їх протягом 3-5 хвилин, усунувши за 2 дня бою більше 25 поривів, чим забезпечив чітке управління боєм командиру бригади. У жорстокому бою 28 червня 1944р при відображенні контр. атак противника від розриву снарядів тов. Вірюлькін був важко поранений і, не дивлячись на біль своїх ран, прагнув виправляти пошкоджену лінію зв'язку, але з огляду на велику втрату крові тов. Вірюлькін був терміново евакуйований в госпіталь.
За виявлену доблесть, мужність, безстрашність і забезпечення безперебійним зв'язком, тов. Вірюлькін удостоєний урядової нагороди
Орденом «Червона Зірка».
Наказ підрозділу №: 18 / Н, від: 29.07.1944г.
Видано: 18 мінбр 15 АДП РГК 48 А 2 Белфо (18-я мінометна бригада, 15-ої артилерійської дивізії прориву резерву Головного командування № 48А, 2-го Білоруського фронту).
Війна-це горе і сльози...
Друга світова війна залишила слід у кожній українській родині.
Мій прадідусь Карпенко Григорій Мифодійович народився 24 листопада 1926р. в селі Власівка Старовірівського району на Харківщині.У віці 17 років закінчивши Зміївську школу "Сержантів"одразу потрапив на фронт у 1944 році. За час боїв ,отримав поранення,після лікування в госпіталі,одразу повернувся в ряди армії. Воював у мінометному полку. За мужність і відвагу в боях з ворогом отримав медаль "За відвагу"Я дуже гордий ,що в моїй родині був справжній герой.
Історія родини Турунова Романа (5-Б клас)
Турунов Іван Євдокимович
Турунов Іван Євдокимович народився 14 квітня 1898 року у с. Берегові Сиріки Симбірської губернії у родині селян. Під час Жовтневої революції добровольцем пішов до лав Червоної армії. Брав участь у громадянській війні. У 1918 вступив у РККА. Закінчив Військову академію ім. Фрунзе.
У 1940 році наказом народного комісара оборони СРСР К. Ворошилова призначений командиром 169 стрілкової дивізії, розташованої під Вінницею.
7 травня 1940 року присвоєно звання генерал-майора.
3 серпня 1941року був тяжко поранений в місті Первомайськ Миколаївської обл..
5 серпня помер. Похований на 2-му міському цвинтарі м. Харків
Нагороди:
Орден Червоного Прапора – 5 листопада 1942 р., посмертно
Медаль ХХ річниці РККА - 22 лютого 1939 р.
Іменем генерал-майора Турунова І.Є. названа вулиця в м. Первомайськ Миколаївської обл..
Установлена меморіальна дошка у селі, де він народився.
Євсєєв Яков Петрович
Євсєєв Яков Петрович народився 16 січня 1909 року у селі Берегове Курської обл..
До війни служив на Далекому Сході – Тихоокеанський флот.
Пройшов усю Велику Вітчизняну війну в складі 2-го Українського фронту. Закінчив війну в Чехословаччині в званні майора.
Помер у Харкові 1970 році
Нагороди:
Орден Червоної Зірки
Орден Вітчизняної війни ІІ ст.Спогади родини Лисенко Катерини (5-Б клас)
Моя прабабуся Малець Анна Василівна
Зі спогадів нашої сім'ї:
У Дергачах стояли німці. Бабусін будинок знаходився біля переїзду - стратегічне місце. Прабабуся ховала жінку-партизанку. Вона вдень лежала в дивані, а вночі виходила на розвідку. Прабабуся їй кожух, хустку, валенки дала. Була зима. А одного разу партизанка пішла і не повернулася. Прабабуся, у якій на руках була маленька дитина (моя бабуся, народилася в 1941 році), сильно ризикувала. Хтось доповів фашистам. І поліцай з місцевих попередив прабабусю. Її ховали довго по погребах сусіди. Ще не відійшли німці.
У період окупації у них в будинку жив офіцер німецький. В ліжечко дитині клав шоколад і печиво і говорив, що у нього вдома два киндера. Будинок хороший з різьбленим ґанком - дідусь столяр-червонодеревник (був на фронті). Одного разу німецькі солдати хотіли на дрова ганок рубати. Прабабуся, відважна, кинулася захищати свій будинок. Німець хотів її застрелити. Вчасно побачив той офіцер і прогнав.
Прабабуся бойова була. Вночі через переїзд їхала машина німецька з хлібом. Наші стріляли і підірвали машину. Бабуся жила поруч - вискочила, побачила - хліб розкиданий. Покликала сусідів, набрали, хто скільки встиг, поки німці не бачили, насушили сухарів. Потім сухарі розмочувати, замотують в марлю і годували дітей.
Мій прадід Малець Іван Іванович
З родинного архіву:
У війну служив в саперних військах, будував оборонні споруди, бліндажі, переправи. Пройшов всю Польщу, Західну Україну, брав участь у форсуванні Дніпра, дивом уцілів. Виходили з оточення і втрьох (він, лейтенант і медсестра) врятували прапор.
Йому завжди дуже щастило. Одного разу на привалі їжу готували, снаряд розірвався, а він тільки відійшов від своїх товаришів по службі. Всі загинули - він живий.
Прадідуся від Сталінграда генерал московський врятував. Йому треба було на новому місці дислокації ремонт зробити, щоб він міг жити. Генерали ж в сараях і під час війни не жили. Дізнався, що є майстер золоті руки - маленький, щупленький молодий солдатик. Послав знайти. Так його з поїзда зняли і привезли до генерала. Як потім дідусь дізнався, поїзд на Сталінград йшов. Можливо, життя врятував дідуся генерал.
Повернувся з війни в 1946 році. Своїй дочці, яка народилася 15 серпня 1941 року, привіз ляльку велику з війни, з Польщі. У ляльки особа керамічне. Таких в Дергачах ніколи не бачили. І для цієї ляльки зробив повністю меблі - шафа з поличками, стіл, стільці, ліжко і навіть трюмо з дзеркалом. Все з полірованого дерева. Такого і уві сні діти не бачили в селі в післявоєнні роки.
Історія родини Солдатенко Даніїла (5-Б клас)
Мій прадід Котик Григорій Федорович
Народився 6 листопада 1924 року в Білорусі.
До початку війни закінчив 9 клас.
Відразу на початку війни записався добровольцем, а так як йому не було 17 років, направили на навчання в артилерійське училище, яке він закінчив влітку 1942 року. Потім потрапив до дивізіону винищувачів танків командиром взводу. У підпорядкуванні були солдати вдвічі-втричі старше, і вони називали його «синку».
За перший підбитий танк отримав медаль «За відвагу» (вона не збереглася). У складі Воронезького фронту брав участь в битві за Сталінград, де і був поранений напередодні 1943 року. Потім Воронезький фронт був перейменований в 1-ий Український, в складі його звільняв Румунію і отримав медаль «За бойові заслуги» (на фото). Брав участь у взятті Берліна і отримав медаль «За взяття Берліна» (вона теж не збереглася). У 1945 отримав Орден ВВВ (на фото).
Після закінчення війни залишився в Україні, в Харкові. Закінчив 10 клас вечірньої школи і Харківський інженерно-будівельний інститут. Пройшов шлях від тесляра до начальника виробничо-технічного відділу будівельного управління. Його БМУ побудувало 20-ту студентську лікарню, багато житлових будинків на Салтівці і Холодній горі, Інститут ортопедії (м. Пушкінська), Харківську хутряну фабрику.
Помер в 2001 році.
Історія родини Віки Полякової (5-Б клас)
Каплан Абрам Лейбович
Народився в 1917 році, з 1941 стрілок 74 танкового полку, з квітня 1942 року стрілок 98 стрілецької бригади.
У лютому 1943 годя важко поранений під Сталінградом. Після тривалого лікування в травні 1943 року визнаний непридатним до військової служби. У травні 1943 року пройшов повторний огляд, визнаний придатним до нестройової служби і покликаний в армію.
Перемогу зустрічав в Польщі, демобілізований в листопаді 1945 року, в січні 1946 року нагороджений медаллю «За перемогу над Німеччиною». Нагороджений ювілейними медалями «Тридцять років Перемоги у ВВВ 1941-1945 рр.» і «Сорок років перемоги у ВВВ 1941-1945 рр.»
Гальперіна Софія Марківна (1924-2011)
Народилася в Харкові в 1924 році. Закінчила курси медсестер в 1942 році.
З 1942 - медсестра в Військово-польовому госпіталі. Потрапила в оточення, контужена. Її знайшла і врятувала жінка, яка ховала її на млині. Надалі потрапила в партизанський загін під командуванням Сидора Ковпака, виносила поранених з поля бою, була старшиною медичної служби. нагороджена:
Червень 1946 року - медаль «За перемогу над Німеччиною у ВВВ 1941-1945 рр.»
Май 1976 року - ювілейна медаль «Тридцять років Перемоги у ВВВ 1941-1945 рр.»
Березень 1985 рік - орден Вітчизняної війни 2 ст.
Червні 1985 року - ювілейна медаль «Сорок років Перемоги у ВВВ 1941-1945 рр.»
Листопад 1988 - ювілейна медаль «70 років Збройних Сил СРСР»
Березня 1998 - медаль Жукова
Вересень 2004 - медаль «60 років визволення України від нациських загарбників»
Березень 2005 - ювілейна медаль «60 років Перемоги у ВВВ 1941-1945 рр.»
Історія родини Базуліної Марії (5-Б клас)
Прадід, Амелін Іван Трохимович.
Народився 25 червня 1926 році в с. Соломіна Курської області.
У 1943 р записався добровольцем, був направлений в школу юнг на Соловецьких островах.
З 1944 р служив на ескадрених міноносці (Сокте. Есмінець) на Балтійському флоті.
Після закінчення війни продовжив службу на кораблі-тральщик Т-924.
Історія прадідуся Чернобаєва Артема (5-Б клас)
Василь Григорович Скринько
Народився 11 серпня 1912 року у селі Боромля Тростянецького району Сумської області, закінчив 7 класів, працював у колгоспі ковалем. У Червоній Армії з 1934 року. У 1940 році закінчив Орджонікідзевське військове училище, у 1941 році – курси підготовки командирів автобронетанкових військ, у діючий армії з травня 1942 року.
Воював на Калінінському, Брянському та Першому Українському фронтах, був тяжко поранений. Командир танкового батальйону 61-ї гвардійської Свердловсько-Львівської Червонопрапорної танкової бригади гвардії капітан В. Г. Скринько, діючи в складі передового загону бригади, 20 січня 1945 року зломив опір ворожого заслону в районі міста Бурзенін (Польща). Із взводом танків захопив підготовлений до вибуху міст через річку Варта і розмінував його. Своїми діями сприяв виконанню поставленого завдання бригади.
10 квітня 1945 року гвардії капітану Скринько В. Г. присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
З 1946 року – в запасі.
Нагороджений орденами Червоного Прапора, Богдана Хмельницького 3 ступеня, медаллю «За бойові заслуги».
Після війни жив і працював у рідному селі. Помер у 1984 році.
Історія прадідуся та прабабусі Пономарьової Влади (10-А клас)
На фото у мене в руках – Зустріч Нового року у родині Пономарьових. 31.12.1975 р.
(Зліва направо – мій прадідусь Пономарьов Ю.Л., його дружина Пономарьова В.М., старший син, мій дідусь Пономарьов В.Ю., невістка, моя бабуся – Пономарьова С.В., на руках – онук Пономарьов К.В. (мій тато)).
Дідусь мого тата, Пономарьов Юрій Леонідович (17.10.1922-22.06.1978), служив у лавах Радянської Армії з 1942 р. по 1961 р.
Війну почав в 1942 р. рядовим червоноармійцем. Був навідником міномету (82 мм), потім командиром розрахунку – сержантом у 855 стрілецькому полку 278 стрілецької дивізії Донського фронту. У 1943 році закінчив курси молодших лейтенантів при ІІІ Гвардійській армії. Далі воював у 464 стрілецькому полку 78 стрілецької дивізії, був командиром мінометного взводу, батареї. В 1943 році був поранений і легко контужений.
За роки Великої Вітчизняної війни безперервно воював у діючій армії на Донському, Другому Українському та Третьому Українських фронтах.
На фото – Пономарьов Ю.Л., 1970 р.
За проявлену в роки війни мужність і героїзм нагороджений орденами і медалями: орденом Вітчизняної війни І ступеня (1944 р.), орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня (1945 р.), орденом Червоної зірки (1943 р.), медалями «За відвагу», «За бойові заслуги», «За оборону Сталінграда», «За взяття Будапешту», «За перемогу над Німеччиною», ювілейними медалями.
Був ветераном 78-ої Червонопрапорної, ордена Суворова 2 ступеня, Запорізької стрілецької дивізії, у лавах якої пройшов майже всю війну.
У 1961 р. в званні підполковника звільнений з лав Радянської Армії через хворобу, з правом носіння військової форми.
Мав міцну родину – жінку та двох синів. Помер у 1978 році, похований у м.Харкові. В родині як реліквії зберігаються форма та нагороди мужнього діда.
На фото – нагороди родини, у мене в руках – родина моєї прабабусі Татарінцевої Г.В. 10.11.1958 р. (1 ряд зліва направо – брат Татарінцев Г.В., батько Татарінцев В.Є., 2 ряд зліва направо – мати Татарінцева Н.О., донька (моя бабуся Башмакова Т.І., Татарінцева Г.В.)
Моя прабабуся, Татарінцева Галина Вадимівна(16.12.1922-12.09.1992), народилася у родині військового. Її батько, Татарінцев Вадим Євменович (22.04.1898-16.08.1968), з 1918 року служив у лавах Червоної, а далі Радянської Армії. Пройшов шлях від рядового червоноармійця до полковника, заступника начальника військового училища (1947 р.), начальника військових курсів (1951 р.), був нагороджений орденами та медалями. ЇЇ брат, Татарінцев Геннадій Вадимович (22.12.1927-23.07.2001), закінчивши військове училище, у перші повоєнні роки брав участь у тралуванні мін (розмінуванні) на Балтійському морі. 24 червня 1945 р. курсантом брав участь у легендарному параді Перемоги на Червоній площі у м.Москва. Далі служив моряком-підводником на Військово-морському флоті (Балтійському, Північному, Далекосхідному), брав участь у маневрах та учіннях, навколосвітніх плаваннях. Вийшов у запас у званні капітану 2-го рангу.
Війну прабабуся розпочала у 1942 р., закінчивши інтендантське училище, де була командиром взводу курсантів. З 1942 р. по 1945 р. - диспетчер батальйону, що забезпечував постачання снарядів до ліній фронту. Була демобілізована 21.09.1945 р.
Нагороджена медалями «За перемогу над Німеччиною» (1945р.), «ХХ років Перемоги» (1965р.), «ХХХ років Перемоги» (1975 р.), «Ветеран праці» (1979р.).
На фото – Татарінцева Г.В. 1944 р.
У 1952 р. закінчила Харківський інститут іноземних мов (факультет англійської мови). Багато років викладала англійську мову у Житомирському педагогічному інституті імені І.Франка, а з 1962 р. до 1979 р. – у Харківському національному університеті імені В.Каразіна. Була шановним викладачем, авторитетним педагогом. За плідну діяльність неодноразово нагороджувалася подяками та заохоченнями. До останніх днів життя консультувала колег, мала багато учнів.
В родині з шаною та повагою зберігаються особисті документи, нагороди, архіви Татарінцевих.
На фото – Татарінцева Г.В. з донькою (моєю бабусею, мамою моєї мами) Башмаковою Т.І.
Історія прадідуся Каракулової Влади (7-В клас)
Каракулова Влада 7-В клас. Це мій прадід, майор Толстой Віктор Олексійович, заступник начальника ДКР "СМЕРШ" 16 стрілецького корпусу 33 Армії. Воював з перших днів війни до Перемоги. Бойовий шлях починав в Прибалтиці, воював на Кавказі, брав участь у визволенні Криму, Варшави, взятті Берліна.
Історія бабусі Блохіної Олександри (10-А клас)
У моїй родині НЕ довелося шукати фото родичів, які воювали, так як у мене є живий приклад.Моя бабуся, Самойлова Ніна Федорівна - учасник Другої світової війни.
Вона народилася у 1932 року 10 січня (під час голодомору), лише 10 січня –не справжня дата, так як її документи були втрачені під час війни. У той час її багатодітна сім'я (7 дітей) жила в селі В’язовий під Прохорівкою.
Коли я в неї запитала про війну, вона не знала, що розповісти, ніби все що тоді з нею відбувалося було звичайною рутиною. Але я не бажаю нікому, того що пережила моя бабуся.Коли почалася війна, їй було 7 років і тоді у неї вже були молодші сестри. А старший брат, пішов на війну, на той момент у нього була наречена, але вони і не змогли розписатися так як Він не повернувся. Моя бабуся розповідала, що пам'ятає, як над ними літала військова авіація. Одного разу наші військові збили німецький винищувач, тоді вони ходили в поле дивитися на нього. Як я вже говорила моя бабуся народилася під час голодомору, з приходом війни Він не закінчився. Вона розповідала, як в їх село приходили німці і забирали їжу і яйця, які потім разбівали на очах у голодних людей.
Найнебезпечніша історія була пов'язана з її мамою. Одного разу в їх будинок зайшов німець, він хотів забрати корову, але їх мама затулила собою її, так як тоді у неї було 6 дітей, а найменшій був рік. Їй треба було їх чим годувати і вона своїм тілом заслонила корову, на що німець холоднокровно дістав пістолет "Вальтер" і мало не вистрілив в неї. На допомогу прийшов їх сусід. Він почав говорити з ним на німецькому і переконав НЕ стріляти. Тим Самим врятував життя сімох людей. Моїй бабусі зараз 88 років, вона скаржиться на пам'ять, при цьому пам'ятає все імена і прізвища своїх друзів і всі події, навіть те, які дуже б хотілося стерти з пам'яті, але це не можливо, такий НЕ забувається.
Історія прадідуся та прабабусі Олійник Катерини (8-Б клас)
Мій прадідусь, Боєв Олексій Іванович, приймав участь у партизанській боротьбі на території України. Він добував інформацію про розташування та кількість підрозділів ворога в районі міста Новомосковськ. Разом зі своєю матір’ю вони врятували, сховали та вилікували льотчика, літак якого було збито ворогом неподалік від їхнього села. Був нагороджений орденом Вітчизняної війни ІІ- го ступеня.
У грудні 1941 року моя прабабуся, Шаронова Таісья Максимівна, добровільно пішла до армії на захист рідної землі. Тоді їй тільки-но виповнилося 20 років. Вона навчалася у Свердловському Гірському інституті. За короткий час оволоділа спеціальністю радіотелеграфіста. За час роботи радіотелеграфісткою в авіаційному полку Північно-західного фронту, а потім І-го білоруського фронту, вона неодноразово виконувала відповідальні спеціальні завдання, забезпечуючи надійний та якісний зв'язок. Відправила та прийняла безпомилково тисячі радіотелеграм. Своєю плідною працею вона надала велику допомогу командуванню в керівництві бойової діяльності частин дивізії, за що була нагороджена медаллю ’’ЗА БОЙОВІ ЗАСЛУГИ’’ та орденом Вітчизняної війни ІІ-го ступеня . День перемоги прабабуся зустріла під Берліном.
Історія прадідуся та прабабусі Ткаченко Дмитра (7-А клас) у фото
Мій прадід - моя гордість (Тимченко Христина, 10-А клас)
Мій прадідусь – Мінаєв Григорій Семенович зовсім молодиком воював на фінській війні. Прийшовши з неї він не довго був зі своєю сім'єю. У 1939 році він пішов на фронт.
Прадід Григорій пройшов війну з 1939 по 1945 рік. Всю свою війну він пройшов пішки тому, що воював у піхотних військах. Найстрашніше, як згадував прадідусь, за розповідями моєї мами це була битва під Курською дугою. Багато загинуло в тій битві.
У 1942 році Григорія Семеновича важко поранило в праву ногу, пройшов госпіталь, був комісований через хворобу, але написав заяву і знову повернувся до лав Червоної Армії.
Ще він брав участь у взятті німецького міста Кенігсберга (зараз Калінінград) в 1945 році, в цій битві прадіда дуже сильно поранило але він залишився живий.
За цей подвиг Г. С. Мінаєв був удостоєний орденом»Червоної Зірки". Ще Григорій Семенович мав медалі:» За бойові заслуги«,» За перемогу над Німеччиною", і багато інших медалі.
Всі ці роки наша сім'я любить і пам'ятає своїх героїв і ця любов і величезна гордість передається від покоління до покоління, я знаю і вірю, що так в нашій родині буде завжди!
Прадід Борячка Артема (6-В клас)
Історія у фото. Мозжухін Єгор (10-А клас)
Історія у фото Слолв'яненко Марії (10-А клас)
Історія у фото. Сосницький Андрій (10-А клас)
Ткачов Іван Федорович (1925-2007)
Білоруський фронт. 1233 стрілковий полк. 371 стрілкова дивізія
.jpeg)
.png)
Коментарi